Цей соціальний проект є продовженням Всеукраїнського конкурсу малюнка серед дітей з цукровим діабетом, який Санофі в Україні ініціює вже впродовж 10 років, та який допомогає дітям проявити свої творчі здібності, знайти нових друзів серед однолітків та наставників серед лікарів, журналістів.
Мета цьогорічного конкурсу історій – дати можливість дітям з діабетом поділитися зі світом своїми власними історії життя з недугою, підвищити рівень обізнаності про діабет в суспільстві, привернути увагу до здорового способу життя. Крім того, творча самореалізація – це додаткова терапія для дітей з діабетом, чиє дитинство відрізняється від дитинства здорових дітей. Адже дітям з діабетом необхідно щодня контролювати свою хворобу, бути відповідальними, складаючи меню на день та продумуючи фізичне навантаження.
До оцінювання історій дітей долучилися такі відомі українські письменники як: Сашко Дерманський, Іван Андрусяк та журналістка Ірина Стороженко, яких надзвичайно вразили відповідальність та зрілі погляди на життя дітей з діабетом.
Михайло Ковалевський, 14 років, Запорізька область
У мене діабет 1 типу. Ось вже 4 роки я не такий як всі. Спочатку було страшно і прикро, а потім з'явилася МРІЯ.
От ви знаєте, який гарний захід сонця над Дніпром?
А ви знаєте що ліворуч від собору святої Олени, у Львові, є занедбаний будинок у якому живе привид.
А ви коли-небудь дивилися на хмари зверху? Адже це дуже красиво, з вершини гори спостерігати, як у дощовий вечір блимає вогнями Трускавець.
А найсмачніше фісташкове морозиво в Луцьку готують у кафе , що неподалік від університету.
А ви фотографувалися на краю каньйону, коли стоїш на краю, і дух захоплює від висоти?
Дорослі твердять, що діабет-це спосіб життя. Немає. Діабет - це противник, з яким треба битися кожен день і кожну годину. Вигадувати стратегію, застосовуючи військову хитрість і розробляти тактику. у цьому спарингу мені треба вистояти! Я не можу його перемогти, але звести до нічиєї в моїх силах.
Діабет не завадить мені знову пройти порогами Південного Бугу, скупатися в озері Світязь і побродити вуличками Одеси.
Я метаю побувати в різних країнах, побачити найкрасивіші місця нашої планети.
І я вірю, що коли-небудь я виграю цей бій!
Маргарита Мороз, 16 років, Запорізька область
Мене звати Маргарита, мені 16 років і я жителька гарного міста Запоріжжя! Хворію на цукровий діабет з 3 рочків.
Дуже багато дітей починають сумувати, коли дізнаються про свій діагноз- цукровий діабет! Вони починають думати, що їм доведеться відмовитись від смаколиків, улюблених занять, сидіти вдома та їсти гречку з овочевими котлетками. Але це не так! Я ніколи не була такою дитиною, бо вважаю, що діабет- це гарна мотивація вести здоровий спосіб та слідкувати за харчуванням. Це захворювання - можливість привести у гарну форму свій організм і почувати себе навіть краще, ніж звичайні люди!
Розбиратися з діабетом мені допомагала моя мама та завдяки їй я знаю багато про свій діагноз. Кожного разу, коли я проходжу лікарів, вони хвалять мене за гарні показники моїх аналізів і мені стає дуже приємно, бо для цього я доклала багато зусиль.
Діабет ніколи не заважав мені самореалізовуватися. Із самого дитинства я займаюсь спортом, трохи пізніше почала співати і виступати на сцені, а два роки тому вирішила піти на Pole Sport і жодного разу не пожаліла- мені дуже подобається, бо я бачу розвиток, я бачу результат і знаю, що можу більше!
Я також приймаю активну участь у житті школи, району та навіть міста! І ніхто ніколи не зможе сказати мені, що діабет робить мене слабкішою!!
Я дуже люблю солодощі, тому тримаю у нормі рівень цукру в крові, щоб ні в чому собі не відмовляти!
Бажаю усім гарного настрою та досягнення ваших мрій не дивлячись ні на що!
Вікторія Гурлай, 11 років, Сумська область
Я народилася у невеличкому містечку під назвою Лебедин, де у 2010 році була одна-єдина дитина з Цукровим Діабетом, і нею була я. В цей час мені було 2 рочки і поряд була злякана у відчаї матуся. Але потім мама зібрала всі свої сили та виховала мене самостійною, сміливою дівчинкою, яка повністю відповідає своєму імені «Перемога».
В 4 роки я пішла до дитячого садочка. Одразу мене не хотіли брати, тому що потрібно було слідкувати за цукрами та вводити інсулін, але все ж таки я пішла до садка і була у ньому однією з найкращих вихованців.
А зараз я вже закінчила 5 класів, і всі з них на відмінно. Я беру участь у багатьох олімпіадах і часто займаю призові місця. У мене багато друзів і я староста класу. Всі вони знають про мій діагноз і підтримують мене, а деякі мріють знайти для мене цілющі ліки.
Окрім школи я займаюся танцями та музикою. Мої вчителі та тренери відносяться до мене та мого діабету з розумінням, не бояться відповідальності і займаються зі мною із задоволенням. Я приводжу призові місця з турнірів по танцям та конкурсах по музиці.
Я насолоджуюсь повноцінним життям і вважаю, що діабет – це не хвороба, а просто спосіб життя, яким живе уся моя родина. Я дуже люблю читати і подорожувати, пізнаючи культуру та традиції українського народу.
У майбутньому я хочу мандрувати світом, допомагаючи дітям, хворим на цукровий діабет. Я просто люблю життя!
Катерина Філіппова, 13 років, Київська область
Добрий день, мене звати Катя. Мені 13 років і я живу в місті Київ. Про те, що в мене цукровий діабет 1-го типу я дізналась в 11 років. Ще вчора я була здорова і весела дівчинка, аж тут раптом неначе мені на голову вилили відро крижаної води. Мої батьки були шоковані. А мене дуже хвилювало, як бути далі.
Я завжди боялася уколів, а тут виявилось, що потрібно буде колоти інсулін не менше 5-ти разів на день. Але нічого, звикла і навіть навчилася робити це самостійно. Іншим складним питанням була їжа.
Мені здавалося, що тепер я буду їсти тільки гречану кашу і парові котлети. Та я навчилась слідкувати за своїм раціоном, рахувати хлібні одиниці і вираховувати необхідну кількість інсуліну. І тепер я не відчуваю себе в чомусь обмеженою.
Моя мама підтримувала мене у всьому. І саме вона привела мене у спортивну секцію з фехтування, коли я вже захворіла. Тренер мене підтримав, хоча спочатку був налаштований досить скептично, що я можу не витримати навантажень. Але я потроху ввійшла в колектив, тренування вже не здавалися такими виснажливими.
Я не дуже афішувала свої потреби, робила все непомітно для інших і завжди носила з собою щось смачненьке, глюкометр та інсулін. Хочу сказати, що не потрібно боятися діабету.
Потрібно навчитись підлаштовувати діабет під свій стиль життя. Я багато тренуюсь, беру участь у змаганнях, мене підтримують всі мої друзі і люблячі батьки. Я сподіваюся, що одного дня досягну своєї мети і стану чемпіонкою України з фехтування.
Анна Руденська, 11 років, Івано-Франківська область
Мене звати Аня, мені 11 років і я Солоденька дівчинка, як називає мене мама.Я проживаю у прекрасному місті Івано-Франківску, закінчила 6 клас. Рівно 7 місяців назад я потрапила в лікарню з діагнозом цукровий діабет 1 типу.
Це трапилось, як і у всіх хворих на діабет, цілком несподівано і незрозуміло чому. Я почала себе погано почувати за 3 тижні до лікарні. Ні я ні мама не розуміли чому я не мала сил, постійно хотіла їсти, пити і була дуже роздратована.
Коли я почала втрачати вагу і почувати себе з кожним днем все гірше і гірше мама відвела мене до лікаря, сказавши їй всі симптоми, але, на нещастя, лікар виявилась некваліфікованою взагалі і поставила діагноз цистит, сказала здати всі аналізи, окрім цукру, хоч мама її попросила написати направлення на цукор, бо я пила 5 літрів води, але вона її не почула і не направила.
Моя мама до сих пір не може собі пробачити, що повірила в діагноз лікарки, а не прислухалась до серця, яке підказувало про правильний діагноз... Тож через тиждень неправильного лікування ми пішли в приватну клініку і здали самі аналіз на цукор.
Цей день ми ніколи не забудемо, коли ми приїхали за результатом і побачили цифру 18, ми не повірили, мама заплакала і зразу відвезла мене в лікарню. Я нічого не розуміла чому так, я не мала сил навіть йти по сходах, мама з дідусем мене майже принесли на руках в кабінет до ендокринолога. Звісно одразу нас положили в стаціонар, ацетон був 4, цукор на той момент 22. Шок, стрес, сльози, уколи, капельниці...це було справжнє пекло...
Не знаю як і скільки ми ще не вірили, що це правда, але завдяки прекрасній і добрій лікарці і ще прекраснішій психологу, які навчили нас з цим жити, ми з мамою нарешті прийняли цю хворобу не як вирок, а як спосіб життя.
Я ходила до психолога кожен день, щоб вона навчила мене правильно прийняти і зрозуміти цю хворобу. Так, мені дуже важко було і є, але я стараюсь бути сильною заради свого життя і здоров'я. Я дуже боюся, що я можу передати цю хворобу своїм дітям чи внукам, і не знаю чи пробачу себе, якщо таке не дай Бог станеться. Не побажаю нікому цього ніколи.
Але є багато плюсів, які розказала мені психолог - я завжди буду здорова і мати гарну фігуру, томущо харчуватимусь правильно, я ніколи не буду мати поганих звичок, томущо мені не можна, а саме головне завжди буду танцювати, бо спорт дуже потрібен при цукровому діабеті, а я дуже люблю хіп-хоп, це моє життя! Дякую за увагу і за такий конкурс. Гарних цукрів всім солоденьким!
Маша Фисун, 9 років, Полтавська область
Мене звати Маша Фисун. Мені неповних 10 років, і вже 3 роки я живу з діагнозом – цукровий діабет І типу. Це нелегке випробування для мене і всіх моїх близьких. Особливо, важким був той час, коли я і моя сім’я дізналися, що я повинна розпочати новий спосіб життя.
Чесно вам зізнаюся, що з раннього дитинства, я маю досить вередливий характер. А ще я дуже полюбляю солодощі. Моїм близьким завжди було непросто переконувати моїх примхи. Де ці привереди беруться я і сама не завжди розумію.
Тому, моя бабуся Наталя, писала для мене казочки про нелегку вдачу «принцеси Марії». Це було, ще тоді, коли я було вихованкою дитячого садка. З того часу я маю книжечку, яку зробила власноруч. Тут мої малюнки і перші слова написані друкованими літерами. А ще в книжечці є казки, одна з яких, як виявилося опісля, розповідала про реальність.
«Жила – була принцеса Марія у високій шоколадній вежі, що сягала хмар із солодкої вати, з яких йшли дощі із ароматних карамельок. Меблі в кімнатах були марципанові, а ліжко Марії було із мармеладу. Вкривалася принцеса бісквітною ковдрою, а подушка вона мала із смачного пудингу.
У Марії було солодке життя, бо світ її був, як цукерочка. Та й сама принцеса була солодкою дівчинкою в рожевих спідничках та бантиках.
Та завівся в царстві-королівстві жук-солодун, підточив він шоколадну вежу і проковтнув хмарини із солодкої вати, зруйнував меблі та смачненьке ліжечко. А потім заліз до Марусі в рот та хапав всі солодощі, що вона туди клала.
Що ж тепер робити нашій принцесі?
Їсти борщ та кашу!!!»
І справді, «шоколадні вежі та марципанові меблі», не для мене зараз. Та в книжечці є досить сторінок для нової казки, яку я пишу кожного дня. Це розповідь про сильну і непереможну дівчинку Марію, яка долає всі перешкоди і стає володаркою здорового життя, приборкавши ненажерливого жука-солодуна. І писати цю правдиву історію мені допомагають мої рідні.
Всім нам перемоги над хворобами! Ми маємо на те бажання та силу!
Більше цікавих матеріалів читай на Clutch!
Підписуйтесь на наш youtube-канал Клатч Онлайн
