Travel-дневник Мирославы Ульяниной: Киев-Будапешт-Ницца

В «руки» сайта clutch.ua попал travel-дневник зож-адепта, журналиста и путешественницы Мирославы Ульяниной. Благодаря этому теперь у наших читателей есть бесценная информация, а у нас — желание отправиться на корпоратив в Ниццу.

(авторский стиль сохранен без правок)

Історія про те, як біг генерує подорожі.

Мій перший офіційний півмарафон у жовтні 2016 року завершився неймовірною ейфорією, красивою іменною медаллю з вигравіруваним результатом — 1 год 44 хв, ненавистю до бананів (яких я, голодна після 21-го км бігу, нашвидкоруч з’їла 3 чи 4) і ваучером зі знижкою на польоти авіакомпанією Wizz Air. Через півроку результат я покращила на 10 хвилин (у квітні 21 км здолала за 1:34), банани знову повернула у свої смузі, а про ваучер … забула. Загадала про нього лише восени, за кілька днів до того, як мав вичерпатися його термін дії. Дивовижно, що цей біло-рожевий прямокутник потрапив мені на очі ДО, а не ПІСЛЯ того, як перетворився з карети Попелюшки – в гарбуз. Точніше: з ваучера з індивідуальним номером і знижкою – на звичайний клаптик паперу.


І все би добре, радіти би Попелюшці, що встигла. От тільки не все так просто. Коли можна полетіти будь-куди і в будь-який час, це ж як “написати твір на вільну тему”. Мозок кипить, у думок – жорстокий спаринг, пальці хаотично натискають літери у намаганні скласти назву міста, чи хоча би країни, куди би полетіти: “Італію люблю до безтями, але була незліченну кількість разів, у Парижі – вже холодно, у Стокгольмі – досі вітряно. В Австралію і Нову Зеландію – не літає Wizz Air, в Ізраїлі – була цього літа”.

“Видихай і заспокойся,” – кажу сама собі, і заварюю японський чай матча на кедровому молоці. – “О, може, Японія?” — перебиваю медитативне заварювання… “Стоп. Віз у Токіо не літає”.

Недарма японські монахи зробили матча – офіційним напоєм чайних церемоній. Недарма я п’ю матча, коли треба привести думки до ладу. Не дарма, амінокислота L-Theanine у складі матча позитивно впливає на когнітивні функції мозку і стимулює синтез альфа-хвиль, які сприяють концентрації.


Я вирішила покластися на долю. Точніше – на технології. “Не можу сама обрати напрямок поїздки, нехай за мене це зробить сайт”. (Так, я дуже люблю різні гаджети і різні придумані IT-шниками функції, які полегшують життя). Насолоджуючись своїм кедровим матча, я зайшла на сайт, відкрила сторінку “планувальник подорожі”, обрала аеропорт вильоту – Жуляни, у категорії “куди” обрала “відпочинок на пляжі” (а чого б і ні, треба тікати до сонця і грітися), тривалість визначила як “1 тиждень”, графу “ціна зворотньої подорожі” лишила незаповненою. Чарівна кнопка “пошук”, пару секунд – і… кілька десятків варіантів.

Прокручую сторінку з результатами на екрані ноутбука. І зависаю на варіанті – “Київ – Ніцца” через Будапешт чи Варшаву.
Бінго! На Лазурному узбережжі – не була, у Ніцці – ще можна купатися, у Будапешті живуть друзі, яких давно обіцяла навідати, а у Варшаві ще кілька тижнів буде моя подруга, яка от-от переїздить до Сіднею.

Як показує досвід: перша думка – оптимальна, і не варто її піддавати сумнівам. Бронюю? Ні, одразу купую. Київ – Будапешт – Ніцца – Варшава – Київ. На 10 днів я втечу від холодної київської осені.

Найкращі ті ранки, які починаються в аеропорту. Для мене, жайворонка, який традиційно прокидається о 4:30, рейс о 7:00 – ідеальний. Щоправда, на тренування ранкове не підеш, — і це єдиний недолік. А все інше – за планом. Прокинутися, зробити кілька вправ для рельєфного пресу і підтягнутих сідниць, випити теплої води з лимоном, сісти у таксі до уже (чи ще) сонного водія, приїхати у термінал, здати багаж, пройти check-in і чекати посадки із келихом в руках. Ні, не вино я замовляю на барі, а лимонно-апельсиновий фреш. Але обов’язково прошу налити його у великий винний келих (бо краса і насолода – в деталях).

До речі, у результаті частих польотів у мене виробився мінімальний набір речей, які обов’язково беру на борт літака.

По-перше, купую в duty-free пляшку негазованої води. Шукаю об’ємом не менше 1 л, в ідеалі — півтора. Під час польоту важливо зберігати водний баланс організму і не допускати дегідратації. Пам’ятаєте відчуття спраги на борту? Воно свідчить про те, що організму уже (!) не вистачає вологи. А цього краще не допускати, тому пити воду протягом польоту — обов’язково. Зверніть увагу: не чай, не каву, не сік і в жодному випадку не алкоголь! Звичайну воду. Все інше — знущання над собою. Прекрасна (на перший погляд) традиція підняти келих просекко у 100 відсотків випадків завершується неприємним сп’янінням, сухістю шкіри обличчя і відсутністю енергії після перельоту. Я на борту не п’ю нічого, окрім води: спочатку, свої принесені 1-1,5 л, потім – регулярно прошу склянку теплої води в стюартів. До речі, замість того, аби купувати несмачний і відверто неякісний чорний чи зелений чай у пакетиках, попросіть теплої води з лимонним фрешем.

Здивовані, що він є на борту? Так, він запланований у бортхарчуванні як додаток до чаю. І моя вам порада: не соромтеся просити принести вам води: повірте, навіть якщо це уже буде 7-ма склянка води, а ви будете зі щирою усмішкою, стюартам виконання такого прохання принесе більше задоволення, ніж відкривання 7-ої пляшки пива вашому сусіду.

Інші мої must have things – простіші, і ховаються у косметичці. Це: маленька термальна вода для обличчя, зволожуючий крем для рук, бальзам для губ, антибактеріальні серветки і беруші. Останні беру завжди на випадок шумних сусідів чи плаксивих дітлахів. На щастя, за всі роки польотів ще жодного разу ними не скористалася.

А от поєдання «термальна вода+крем для рук+бальзам для губ» завжди рятує від сухого повітря на борту. Регулярне розпилювання води на обличчя забезпечує відчуття свіжості, а не стягнутості шкіри. Не пишу про відсутність макіяжу, це і так здається очевидним. Той випадок, коли no makeup is the best makeup. Бо хоч як би ви не намагалися нанести тіні-помаду-пудру до польоту, коли ви зійдете з трапу, макіяж буде несвіжим, втратить чіткі контури і точно не додасть вам краси. Навіщо це знущання над собою?!

1 год 40 хв – і привіт, вранішній Будапешт. Була тут разів шість, тому почуваюся, як вдома. При всій своїй любові до таксі, беру квитки на громадський транспорт: з аеропорту Будапешта доїхати в центр — швидше саме так. Є два варіанти: або єдиний квиток на автобус, що іде від терміналу до центру Будапешта (вартість 700 форинтів), або квиток на автобус до станції метро + квиток на метро (кожен – по 350 форинтів).

Напевно, я люблю угорський транспорт за те, що за коротку дорогу від аеропорту обов’язково зустрінеш і розговоришся з цікавими людьми. Цей раз не був винятком. Познайомилася з угорцем, який працює в Дубліні, а повертався з Мілану (куди літав на футбольний матч). Живе в Дубліні, бо каже, там простіше вести бізнес. «20 € — і твоя компанія зареєстрована», — захоплено пояснює хлопець. Цікавлюся, який же в нього бізнес. Виявляється, їх два: клінінгова компанія, де лише 2 співробітники — він і його друг, і при цьому 40 клієнтів, та консультаційна компанія, де мій новоспечений автобусний знайомий — єдиний працівник. Його завдання – проводити «Mystery Shopping», тобто тестувати готелі та ресторани при них, і надавати консультаційні висновки і поради.

Після прощання із ним я недовго лишалася на одинці зі своїми думками. У метро мене зупинила пара з України словами: «а ми вас впізнали! Ви – Мирослава, і ми на вас підписані у facebook! Сьогодні, до речі, уже дивилися ваше відео».

Приїхали вони до Угорщини на вікенд. Минулі вихідні провели у Вроцлаві та Празі (куди за 7 злотих дісталися потягом із Вроцлава). І поки ми їхали, пара мені захоплено розказувала, що після скасування візового режиму вони регулярно і дуже бюджетно подорожують Європою – «Бо це ж так надихає!»

«Бо це ж так надихає!» — лунають у моїй голові слова пари. І я з ними абсолютно згодна. Що таке мандрівка для мене? Це зміна картинки перед очима, це час для роздумів і усвідомлення власних бажань, це набуття досвіду в невідомому місці серед незнайомих людей, це можливість вийти за рамки буденного, це найефективніша психотерапія і найглибше джерело натхнення.

Здебільшого, я обираю міста і місця за критерієм «не сезон». Якщо Європа – то не в липні-серпні, а в листопаді-грудні. Коли туристів – обмаль, а ті, що є – не дратують, бо є такими ж «естетами». Коли виходиш вранці на пробіжку в Будапешті – і мерзнеш від вітру, шкодуєш, що не взяла рукавиці на руки і пов’язку на голову, але цінуєш кожен промінь осіннього сонця. Коли стоїш на мосту — і бачиш сизу воду Дунаю, яка переходить у сизе небо, а зелений колір мосту Свободи (Szabadság híd) лише в таку погоду стає виразним і глибоким. Коли на влітку переповненій людьми площі біля Парламенту восени справді немає людей — і щоби отримати фото, доводиться просити парламентського вартового.

Саме завдяки подорожам я по-новому оцінила мряку, зливу і дощ. Раніше дощ я намагалася перечекати в приміщенні. Дивитися на нього з-за вікна авто чи кав’ярні. Щоби в теплі і без мокрих крапель на обличчі. Але пройшов час, і тепер люблю під дощем гуляти. Ловити його свіжість. Бачити, як він змиває зайве. Слухати, як він вистукує по бруківці. Що змінилося? Я просто нарешті навчилася одягатися по погоді. Взуття — зручне і без підборів. Одяг — який не пропускає не лише вологу, але і вітер. А цього разу погода в Будапешті навчила ще і мати на зміну парасольці — окуляри від сонця. Бо після дощу тут надто швидко виходить сонце.

Але парасольку я тут і лишила. Прямо в затишному будапештському кафе, де снідала перед відльотом. Мене чекала Ніцца. І я вирішила, що вона зустріне мене сонцем. А раз вирішила – так цьому і бути.

Переліт знову короткий – 2 години. Виходжу з літака – і чую французьку мову, бачу зрілого віку французькі парочки, які навіть тут, в аеропорту, п’ють еспресо з круасанами, звертаю увагу на вишукані валізи тих, хто уже приземлився додому і тих, хто готується до вильоту. Ніццу я не знала досі, але вона з перших хвилин мене завойовує французько-італійським шиком, заповільненою плинністю часу і щосекундною атмосферою свята. Свята без причини. А просто тому, що кожен його заслуговує.
Ніцца, ти мені подобаєшся!

Радіючи +20 на термометрі, ховаючи пальто назад у валізу, я сідаю на автобус, що прямує від аеропорту до мого готелю, проїжджаючи довжелезною Англійською набережною – Promenade des Anglais. Променад буде супроводжувати мене всі дні. І навіть дорогою до готелю, я не могла стримати усмішку під час оголошення зупинок автобусу №98: Carras Promenade, Sante Helene Promenade, Congres Promenade. Мене чекає 4-денний променад на Променаді.

Вартість проїзду в автобусі №98, який іде від обох терміналів аеропорту – і сполучає його з Ніццою – 6 євро. Відстань доволі невелика, тому багато і туристів, і мешканців Ніцци воліють не брати транспорт, а прогулятися пішки — від аеропорту набережною. Головна умова — поменше речей у руках. Бо з кількома валізами променад не принесе задоволення. Точно спробую наступного разу!

Виходжу на зупинці “Congres”. Готель – буквально за кілька метрів. Його бачу вже на підході. Кам’яна кладка на фасаді, зелений плющ, який заплів стіну, додавши їй життя і свіжості, прапор Франції. Hotel Windsor на rue Dalpozzo 11 – із категорії “бутік”. Буду відвертою, саме категорія “бутік”мене переконала забронювати тут проживання. Кожен номер – оформлений окремим дизайнером. Кожна кімната — оригінальне творіння, результат польоту фантазії того чи іншого художника, з Японії чи Швеції, Франції чи США. У лоббі – щорічно відбувається виставка робіт сучасного мистецтва. Які, до слова, обирає власниця готелю Оділь. Зустріч із нею неочікувано відбулася просто під час мого заселення. Ефектна брюнетка в окулярах з червоним обрамленням, трохи метушлива і схожа не так на француженку, як на італійку, за мілісекунду вихопила мою валізу, віддала її консьєржу, а вже наступної миті ми з нею опинилися посеред бамбуків, квітучих бугенвілій та фруктових дерев. “Це – наш тропічний сад, тут виключно екзотичні дерева і птахи, а он там – за деревами – басейн. – захоплено розказує мені Оділь. – Я люблю тут снідати, слухати спів пташок і спілкуватися з гостями готелю. А увечері, незважаючи на погоду і на період, тут, над басейном, світить повний місяць! Це арт-інсталяція, яку виготовив один із запрошених нами художників”.

І здається, у цей момент я перестала чути розповідь Оділь, бо уже уявляла, як тут сидітиму уночі, загорнувшись у великий білий готельний халат (у мене до них особлива слабкість) і неспішно питиму вино. До речі, халат. Він – це одна з обов’язкових деталей, які мають бути в номері готелю, де я зупинятимусь. А ще: фен, набір рушників, потужний wi-fi і спортзала.

Хоч готель невеличкий, але все це у ньому є. Тренажерний зал у Hôtel Windsor — на поверх вище від мого номера. Відчинений з 8:00 до 20:00. Тренажерів — мінімум, але гантелі — є. А ще – великі мансардні вікна. Мій перший ранок у Ніцці почався саме там. Я була у залі одна, одразу відчинила на максимум вікна, хотіла увімкнути музику на телефоні, але мене зупинили крики чайок. Навіть на 8 поверсі, у центрі Ніцци виразно чути, як клекочуть чайки. Власне, під ці звуки я крутилася і прокидалася вночі. Погода дозволяла спати з відчиненими дверима на балкон. І хоча їх можна було зачинити і увімкнути кондиціонер, я свідомо не робила цього. Бо в якому ще місті тебе будитимуть не звуки трамваю чи проїжджаючих повз автівок, не скрегіт ролетів, які піднімають у розташованих нижче продуктових лавках, а тріскучі крики чайок?!

Під ці звуки я засинала уночі і прокидалася вранці. Під них – займалася спортом. Під них — снідала. Сніданок у готелі в Ніцці – традиційний для всієї Франції. Система “шведського столу”. До вибору гостей – постійно гарячі чайники розчинної кави, гарячого/холодного питного шоколаду і молока. Трохи обабіч – пакетований чай. Апельсиновий та яблучні соки (пакетовані). Багато здоби на чолі з круасанами, кілька видів пластівців швидкого приготування, сири – рокфор із синявою пліснявою, м’який козиний, твердий комте і жовтий, на зразок швейцарського. Кілька видів м’ясної нарізки (деталей не розкажу, бо я як людина, яка 10 років не їсть м’яса, — оминала цю частину столу). Свіжі томати та огірки, мариновані оливки, трохи фруктів – яблука, виноград, апельсини. Йогурти з цукром та без, варені яйця, омлет і смажені сосиски.

Складний набір продуктів як на мене, тієї, хто прискіпливо підходить до того, що кладе у власну тарілку і шлунок. Хотілося додати більше свіжих овочів та фруктів, критично не вистачало зелені. Але як виявилося пізніше, під час розмови з друзями, які часто бувають у Франції, запропонований моїм готелем сніданок – це краще, що вони чули! Французи здебільшого люблять запропонувати лише “каву-круасан-йогурт” – і вважають це “нормальним шведським столом”.

Після такого факту я поставила ще один “плюсик” для Hôtel Windsor, розслабилася і наступні дні просила приготувати мені окремо апельсиновий фреш, пила гарячу воду зі скибочками лимону, частувалася фруктами зі шматочком свіжого козиного сиру.

Коли я подорожую, люблю започатковувати у кожному місті маленькі – хай і на 3-4 дні – ранкові традиції.

У Ніцці – це прокинутися під тріскучі крики чайок. Прийняти душ і одягтися, не вмикаючи музику, а слухаючи тих же білих галасливих птахів. Спуститися на сніданок, обрати “свій” набір здорово-корисних смаколиків і з ним вийти у сад. Сісти за столик посеред бамбуків, бугенвілій і тропічних дерев. Взяти свіжу газету. Гортати її і читати заголовки, намагаючись згадати французьку мову, якою колись хоч і не вільно, але… говорила.


А після сніданку – піднятися у спортзалу і влаштувати самій собі тренування. А потім – лишити ключ на рецепції – і побігти на Promenade des Anglais. І бігти ним, не контролюючи пульс і пейс, а просто усміхаючись десяткам таких же людей. Різного віку і статі, національності і комплекції, у стоптаних кедах і нових модних кросівках… Тут бігають всі. Починаєш підозрювати, що у Ніцці пристрасть до бігу передається із молоком матері. На довжелезній набережній Promenade вранці, вдень і увечері — сотні бігунів. Значно більше ніж тих, хто на роликових ковзанах чи велосипедах. І очевидно більше, ніж простих “пішоходів”. Останнім об’єктивно незручно ходити: то обжене підтягнутий смаглявий “джоні деп”, то засигналить сивочола бабуся на велосипеді, то між ногами заплутаються малюки, які біжать наввипередки до а-а-а-аж тієї яхти наприкінці пляжу.

На календарі було 1 листопада. А я бігла в темних окулярах – бо сонце світило так яскраво, що без них довелося би постійно мружитися чи заплющувати очі. Я бігла в кросівках і легінсах, які одягла на купальник, бо знала, що за годину зайду в воду і пропливу десяток метрів. Я бігла і не вірила, що за день до цього я прилетіла з Будапешта, де був дощ і 1 ° тепла. Я не вірила, що 1 листопада стоятиму в купальнику — і мені буде спекотно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Така осінь мені подобається. Плавати у Середземному морі після пробіжки, ходити босоніж узбережжям Ніцци. І обов’язково тримати в руках склянку зеленого соку, в якій — сік проростків пшениці, базиліка, яблука і винограду. На ловця і звір біжить, як люблю я казати. Бо я, по-хорошому залежна від зелених смузі, соків та салатів, у будь-якому місті, натрапляю на різноманітні juice bars. Очевидно, що у місті, де такий культ активного здорового способу життя, вдосталь і закладів, відповідної концепції.

Тому зайти у Co-T-Cafe за адресою 11 Rue Meyerbeer – обов’язково. Прямо на місці обрати інгредієнти з величезного списку на стіні (а там і зелень, і ягоди, і тропічні фрукти, і навіть суперфуди на зразок ягід годжі та асаї, порошку спіруліни та матча, насіння чіа) – заплатити 5 євро – і зачекати 3 хв – поки приготують ваш напій. А коли цей вибух здоров’я буде в руках – рушайте прямо у Старе Місто, на продуктовий ринок Le Cours Saleya. Це легендарне місце. Це такий вибух кольорів і запахів, що вам захочеться скупити все, і навіть більше. Ринок Le Cours Saleya працює щоденно, крім понеділка в ранкові години, починаючи з 6:30. І тут обов’язково потрібно скуштувати головну вуличну страву Ніцци: її назва «сокка» (socca) – і це своєрідний символ цього ринку. Сокка — це величезні, ароматні, хрусткі млинці з нутового борошна і оливкової олії. Нут – це інша назва турецького гороху, і він вам точно відомий: бо з нута готують хумус.

Сокку готують на величезній сковорідці, що стоїть на гарячому вугіллі. Як тільки млинець готовий – його розрізають і продають охочим, яких вишиковується довжелезна черга. Усі чекають гарячу сокку. Продавець запропонує полити готовий млинець оливковою олією чи посипати прованськими травами. Хоча і без цих доповнень він смакує на “ура”!

Сокка низькоклорійна і може бути і закускою, і сніданком, і легким обідом, і вечерею.
Вона особливо сподобається веганам і вегетаріанціям, бо є чудовим джерелом рослинного білку.
Вартість сокки – 3 євро. І переконана, після першого шматочка – ви станете за другим.

До речі, не спішіть іти з Le Cours Saleya, навіть якщо уже сп’яніли від ароматів зелені, накуштувалися і прикупили французьких сирів, і взяли з собою коробочку свіжого інжиру. Після обіду ринок з продуктового перетворюється на… квітковий. І це різноманіття кольорів заслуговує на ваш час і фото в телефоні.

Придбайте маленький букетик квітів – і сідайте в один із численних вуличних барів у Старому місті або ж – виходьте з його серця до набережної. Одразу в офіціанта замовляйте кір — (фр. “kir”). Це місцевий коктейль-аперитив, винайдений в Бургундії (Франція) в першій половині ХХ ст. За класичним рецептом кір готується із двох інгредієнтів: до білого сухого вина додається чорносмородиновий лікер Crème de cassis.

І… насолоджуйтесь. Дихайте морським повітрям, дивіться на кабріолети, що проїжджають вздовж Англійської набережної, ловіть промені теплого сонця. Французька Рів‘єра – ідеальне місце для того, щоби навчитися ловити життя «тут і зараз». Щоби навчитися відчувати на губах неодмінний атрибут курортного життя — солоний бриз. Щоби навчитися відрізняти всі відтінки смарагдово-блакитного моря. Щоби навчитися неспішно гуляти і губитися у лабіринтах вузьких вуличок старого міста. Щоби спинятися біля артистичних вуличних музикантів – і кидати у їхні капелюхи монету 1 євро.

Ніцца в листопаді — це Ніцца в «не сезон». Без натовпів туристів. Із тими закладами, які працюють виключно для місцевих, а отже пропонують кращий сервіс та якість. Ніцца в листопаді — це калейдоскоп ресторанів зі столиками, що виходять на вулицю. Бо ж французи, як і італійці, обожнюють сидіти так, щоби бачити людей. І обговорювати їх. І усміхатися їм. І не поспішати. У цьому – вся Ніцца: колишня грецька колонія, а тепер п’яте за величиною французьке місто, яке до найдрібнішого камінця просочене італійським духом.

Продолжение следует…